Здається, багато хто його знав – і читали, і бачили на врочистостях, на презентаціях, де він підписував свої книги, і просто знали особисто. Можливо, ви бачили його на вулицях чи в соборі – наприклад, Володимирському. Але ще буквально нещодавно здавалося, що Іван Драч є. Виявилося, його давно не стало.
Розумні люди казали, що він був схожим на сільського дяка – просто гоголівський персонаж. Придивлявся до людей, зовні міг удавати простака, але насправді глибоко розумів, що до чого, і, попри товариськість, не кожного пускав у своє коло.
Моє знайомство з Драчем почалося через текст. У школі вразив іронічний вірш “Крила”, який легко запам’ятався. Потім бачила поета по телевізору, де він розповідав про своє дитинство, далі читала інтерв’ю з ним у газеті… Деякі фрази просто стріляли. Запам’яталася розповідь про віруюче дитинство (у неділю ходив до церкви, фарбував крашанки і взагалі жив звичайним сільським життям, але ж ми знаємо, яке тоді було ставлення до релігії), а ще – як опублікував першого вірша.
Згодом довідалась і про авторство сценарію фільму “Пропала грамота” (по-моєму, це кіно багато хто любить), де гоголіані додали абсурду, ще й присмачили “Закоханим чортом” Олекси Стороженка. Вийшов на той час ризикований, але який надзвичайний і мудрий фільм! А потім дізналася, що Іван Драч був автором сценаріїв до інших культових фільмів: “Криниця для спраглих”, “Камінний хрест”…
А поезія! У старших класах, здавалося, багато кого (навіть далеких від віршів) вразили “Чорнобильська Мадонна”, “Балада про соняшник”, а згодом уже своїм студентам я давала аналізувати “Баладу про відро”… Бачити оригінальне в буденному і буденне в оригінальному, мати розкуте мислення – це і є справжня поезія. Був і сюрреалізм – так поет бачив моторошну та абсурдну реальність, щоб не збожеволіти.
А ще згадую молодь, яка переписувала собі його вірші. І просто вражалася – наприклад, “Баладі про Кармалюка”. Але постать Драча ми уявляли ще не так чітко, – уже потім довідалися, що він не існував сам по собі, а належав до шістдесятників, добре знав Дмитра Павличка, Миколу Вінграновського, Ліну Костенко…
Він вражав метафорами, порівняннями (“зоря-карамелька”) та іронією. Але ця іронія була вистраждана. Наприклад, така “Балада про скромність”: “–Не вистачає йому скромності! / – Кричало круг мене голодне кодло / Скромних графоманів і чесних заробітчан. / – Так, трохи не вистачає йому скромності! / – Великодушно погодились поважні дяді, / Поблажливо дивлячись з критичних Говерл”. А якою ж виявилася та сама Скромність, те божество? Краще прочитайте самі.
Читайте далі: https://uain.press/blogs/854017-854017
Немає коментарів:
Дописати коментар