Ходімо погомонімо-2025
Мовно-літературний проєкт
«Ходімо погомонімо: культура звертань у власній професії»
До Міжнародного дня рідної мови ми зі здобувачами освіти Одеського центру професійно-технічної освіти (оператори з обробки інформації та програмного забезпечення, групи 5 та 6) працювали над мовно-літературним проєктом «Ходімо погомонімо: культура звертань у власній професії», який захопив нас з головою.
Ми досліджували, як культура звертань впливає на порозуміння в різних професійних сферах. З’ясували, що це не тільки питання етикету, але й важливий елемент успішної комунікації. ️
Учні записували короткі відеоролики за власним сценарієм, наводячи приклади використання кличного відмінка у звертаннях, розігрували сценки, в яких демонстрували різні варіанти звертань у професійному контексті. Вони доводили, що правильно обране звертання може сприяти встановленню контактів між людьми. А також ми розбирали потенційні помилки, яких слід уникати, щоб не образити співрозмовника.
Кращі відеоролики ми поширили серед учнів та працівників закладу освіти. Це, на наш погляд, допоможе підвищити культуру спілкування та звернути увагу на важливість правильного використання звертань у професійній діяльності, а також заохотить інших учнів до творчості надалі.
Культура звертань - це ключ до порозуміння та успіху в будь-якій професії.
#рідна_мова #культура_спілкування #мова_в_професії #ОЦПТО #ходімо_погомонімо
Мовно-літературний проєкт
«Ходімо погомонімо: культура звертань у власній професії»
До Міжнародного дня рідної мови ми зі здобувачами освіти Одеського центру професійно-технічної освіти (оператори з обробки інформації та програмного забезпечення, групи 5 та 6) працювали над мовно-літературним проєктом «Ходімо погомонімо: культура звертань у власній професії», який захопив нас з головою.
Ми досліджували, як культура звертань впливає на порозуміння в різних професійних сферах. З’ясували, що це не тільки питання етикету, але й важливий елемент успішної комунікації. ️
Учні записували короткі відеоролики за власним сценарієм, наводячи приклади використання кличного відмінка у звертаннях, розігрували сценки, в яких демонстрували різні варіанти звертань у професійному контексті. Вони доводили, що правильно обране звертання може сприяти встановленню контактів між людьми. А також ми розбирали потенційні помилки, яких слід уникати, щоб не образити співрозмовника.
Кращі відеоролики ми поширили серед учнів та працівників закладу освіти. Це, на наш погляд, допоможе підвищити культуру спілкування та звернути увагу на важливість правильного використання звертань у професійній діяльності, а також заохотить інших учнів до творчості надалі.
Культура звертань - це ключ до порозуміння та успіху в будь-якій професії.
#рідна_мова #культура_спілкування #мова_в_професії #ОЦПТО #ходімо_погомонімо
Ходімо погомонімо-2024
Учнівський проєкт "Ходімо погомонімо": вчимося правильно наголошувати слова
.png)
Текст для самостійного диктанту
Перепишіть текст, розкриваючи дужки та обираючи правильний, на вашу думку, варіант написання слова.
Приберіть навскісну лінію, яка означає павзу при диктуванні. Поставте на її місці необхідний розділовий знак.
*****
Дора/ її рідна сестра, мені ж/ тітка/а дядькові (д,Д)енису/ дружина. Сестрина скнарість
давно стала вдячною темою для матери(нн,н)их голосінь. (По)базарувавши в місті/ вона виходила
на колодки (і,й) пр(и,е)скіпливо пер(и,е)раховувала/ що ві(т,д)везла с(и,е)стрі (у,в) гостинець і чим їй о(дд,д)ячила
зажерлива Дора// (с,з)воруш(е,и)на думками про власну щедріс(ь)ть/ мати приголомшувала бабів мішками картоплі/ капусти/ полови/ рукавчиками маку/ квасолі/ сушні та крохмалю...
— А від сестри маю отаке(н,нн)у дулю! / гукала (з,с)пересердя мати й згортала з чорних/ рубцюватих/ ніби вельвет/ пальців однорогу маківку.
Сусіди/ базаруючи/ здибувалися в місті з Дорого й ревно переказували їй матери(нн,н)і наріка(нн,н)я/ на що тітка ро(с,з)палювалася/ махала білим ридикюлем і перелічувала майже нові ю(п,б)ки/ кофти й Денисові штани/ які вона віддала// банки варе(нн,н)я/ компоту/ булки/ ос(е,и)ледці/ бублики/ цукор/ дріжджі/ що попливли з її щедрих рук у Пакуль до ненажерливого/ невдячного рота
отої кугутки/ отої тринькачки/ яка (не)знає ціни заробленій копійці/ якій здає(тьс,ц)я/ що в місті
гроші самі ростуть/ наче на вербі в її городі груші.
Якийсь час сестри перебували в стані «холодної» війни/ і ми з матір(’ь)ю/ привозячи на ринок картоплю чи яблука/ десятою дорогою обминали вулицю/ де мешкали Солом’яники. Це
мені (не)вельми подобалося/ бо в хаті тітки Доріг/ відколи вона торгувала в
пивниці/ (не)переводилися солодощі. (Най)частіше нас пригощали какао з молоком і цукристими рогаликами/ що похрускували на зубах/ і місто з ра(н,нн)ього дитинства мрійно пахло мені звар(е,и)ним на молоці какао. Але минав
тиждень(-)другий/ сестри наче випадково здибувалися на базарі чи в пивниці/ кидалися одна одній в обійми/ цілувалися й плакали від зворуше(н,нн)я та щас(ь)тя/ заливаючи міс(ь)кі вулиці потоками сліз/ аж бідним городя(нн,н)ам доводилося
декілька днів по тому плавати в човнах (і,й) ночвах.
(За В. Дроздом).
І курс
Усний докладний переказ
тексту публіцистичного стилю
з
творчим завданням
Феномен Агатангела
Кримського
Хто він був, цей великий чоловік? Чим він
особливий у цьому світі? Цей кволий тілом чоловік ніби прийшов до нас із тих
міфічних часів, коли жили на землі велетні. Поезія оригінальна переплітається з
поезією перекладною (переклади великих, світової слави поетів); оригінальні
оповідання; перший в українській літературі філософський роман («Андрій
Лаговський»); глибока зацікавленість в орієнтальній (народів Сходу) та
українській філології та історії. Під його егідою виходив найкращий російсько-український
словник; сотні статей, томи наукових розвідок... «Незвичайна поява»,— сказав
про Агатангела Кримського Франко. Біографія Кримського складна. І трагічним був
кінець життя — його, академіка, знаного в багатьох країнах, на початку Другої
світової війни вивозять з України в ешелоні заарештованих на схід, а в 1942
році він помирає десь у Казахстані, там і ховають його в братській ямі.
Лишилося жити те, що він написав. Бо серце, як казала його приятелька, в котру
він був безнадійно закоханий, Леся Українка, має «те, що не вмирає».
Цей чоловік знав близько шістдесяти мов,
був одним із найбільших світових учених з орієнталістики (сходознавства). Свої
сходознавчі праці писав українською мовою, був патріотом свого краю. Належав до
гурту наших енциклопедистів, які з’явилися в кінці XIX — на початку XX століття
і до яких належали Іван Франко, Борис Грінченко, Михайло Грушевський, Осип
Маковей, Гнат Хоткевич.
З одного боку, Кримський — академічний
вчений, з іншого — чутливої вдачі екзотичний поет, чиї вірші призначені для
людей з тонкою душевною організацією. Ті вірші такі тендітні, як пелюстки, що
от-от мають зав’янути. Проте залишилися жити. Збірка «Пальмове гілля» виходила
частинами — у 1901 році, 1908 та 1922. Ті вірші — це безупинне шукання людини.
Кримському близькі були твори С. Руданського, із яким
він відчував психологічну спорідненість (не з гумором, а саме з ліричною
поезією) — недаремно А. Кримський збирав розпорошену після ранньої смерті поета
творчість С. Руданського і готував до друку у Львові семитомне видання.
А. Кримський — інтелігент двадцятого
століття, століття напруженого, динамічного, нервового. Це відбилося па його
поезії, па його прозі. У ньому бореться поет і вчений. Перемагає останній.
Закінчив Інститут східних мов та Московський університет. Тридцятилітнім він
уже професор. Поліглот, світовий учений. «Дивне діло та філософія,— писав він,—
ніколи ніяка наука не могла заволодіти цілою моєю істотою так сильно, як вона;
філософія тая має якусь таку силу, що може поглинути геть усю натуру людини і
не полишити місця нічому іншому». Самий лише перелік його праць зайняв би не
один десяток сторінок. Тут дослідження зі східної історії, філософії та
етнографії, з історії мусульманства, ісламу, тритомна «Арабська література в
нормах і зразках», віршовані українські переклади з арабської лірики, двотомна
«Історія Туреччини та її літератури» і багато іншого. Кримський — автор праць з
української фольклористики, етнографії, дослідник староруської та слов’янських
мов. Він був членом багатьох наукових товариств — українських та чужоземних.
Після 1918 року він працює в Українській академії наук, очолює арабо-іранську
кафедру, працює незмінним секретарем Академії.
У праці минуло все його нелегке життя —
праці, по-справжньому подвижницькій. Тільки у праці він бачив сенс свого життя,
тільки праця давала йому справжній життєвий спокій і злагоду.
З портрета дивиться на нас Агатангел
Кримський: вишукане інтелігентне обличчя, короткозорі очі, що ховаються за
окулярами з малими скельцями. Ці очі прочитали за свій вік безліч сторінок на
безліку мов, вони прозирали століття, культурне життя живих і мертвих народів.
Це очі ніжного й тонкого поета, котрий умів так захоплено дивитися на світ і
природу, яку любить, розуміє її і ставиться до неї, як до живої одухотвореної
істоти. Ось він, незвичайний ерудит-учений, добрий прозаїк та блискучий
перекладач, стоїть перед нами сьогодні, і ми не можемо не бути вдячними за те,
що він у нашій культурі був, блукаючи по нетрях культур далеко чужоземних, і на
своїй скромній батьківщині, бо він цю батьківщину любив, бо задля її слави
працював, бо задля неї сили своєї не шкодував.
(За В. Шевчуком)
2. Творче завдання: Дайте розгорнуту відповідь на питання: які
роздуми викликала у вас ця біографія?
СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ
13 ТВОРЧИМ ЗАВДАННЯМ
ІІ курс
Чи усвідомлюємо ми ВЛАСНУ ІСТОРІЮ?
Творче завдання: доповнити текст власними міркуваннями про культурну самобутність українців.
Коли від опису природи переходити до наміру відсмикнути завісу перед картинами історії, рука не зважується. Занадто різкий контраст, відомий не тільки з поезій Шевченка: він
став неначе прокляттям — вікові страждання народу серед розкошів природи, на цій родючій землі. Кожному, хто намагався
чи намагається осмислити українську історію, це — наболіла
тема. Гірко усвідомлювати, що народ протягом століть так і не
зміг скористатися своею перевагою, яка потребує, здавалося б,
зовсім небагато: стати господарем у власній хаті. Але задля того
народ мусить засвоїти розуміння себе як суб'екта історії, виробити (через свою культурну еліту) основу для своєї єдності,
збагнути, що його життєвий світ (культурна самобутність) —
це не просто забаганка поетів, а основа його здатності бути самим собою. I сьогодні він у переважній своїй більшості ще не
збагнув цих простих істин — істин, що їх інші європейські
народи засвоїли у XVIII—XIX ст.
Історія для українського народу — це щось, що вривалося
в життя людей як стихія, як стороння і чужа сила. Можна,
звичайно, вказувати на періоди творения історії, зведення
будови, що значила культурний простір: коли люди здатні
були і будувати, і захищати свій «дім буття». Досить хоча
б згадати Петра Могилу і його академію чи культурний
ренесанс першої чверті XX ст. Але переважно, і протягом
кількох останніх століть, українська історія — це натиск чужих подій і сил, що розсікали будь-які успадкування, будь-яке будування. Ніяк не могло з'явитися простору, означеного
вартостями, коли слово «вартість», усупереч його иайближчій етимологіі, слід би розуміти як споріднене з «вартою»:
з тими символами, що значать культурну ідентичність з оберегами, що захищають народ від розмивання, від зникнення. Без таких оберегів народ стає глиною, яку місить історія,
виліплюючи потвори і привиди. На вітрах, які женуть людей у безвість, очманілих, бездомних і безликих. I чути лише гвалт і прокльони.
Все ж у цьому відношенні історія українського народу не є винятком; список трагедій інших етносів був би занадто
довгим. Але скарги на історію та звинувачення сторонньої сили
не означує нової перспективи виходу із зачарованого кола. Тут
безсиле і відсікання історії, яку «не можна читати без брому» (бо
забуття не є ліками), і постійне повернення до болю як кінцевої зупинки. Тільки знаходження нової життєвої перспективи
у прийнятті та пошануванні духовних вартостей, які б стали
складником національної самосвідомости, робить минуле
джерелом сучасного смислу (хоча аж ніяк не виправдовує жахів минулого).
Доки народ не відчуває сили здійснювати історичні вибори,
залежні від нього самого, доки він не наповнив сенсом своє сучасне існування, він буде повертатися в страхіття минулого
як щось самодостатне в його безвиході. Бо це минуле живе
в сучасному. Безперечно, що й сьогодні буттю деяких малих
етносів, навіть добре згуртованих на основі спільної культури,
може загрожувати смертельна небезпека від сильніших чужинців
(чеченці тільки перший, але не єдиний приклад). Але українці
не є малим народом, який не міг би себе захистити. Понад
те, вони, як інші народи, що зазнали в минулому фізичного
геноциду та культурної асиміляції, могли б стати впливовою
силою у міжнародних взаєминах у захисті загрожених етносів.
I ця етнічна перспектива надала б певного сенсу пережитим
у минулому трагедіям. Могла б, якщо би питания збереження
культурної ідентичности (певною мірою, навіть фізичного виживання) не стояло і сьогодні перед українцями. (529 сл.) (За М. Рябчуком)
Текст для письмового переказу з української мови
ІІІ курс
МИ Є НАРОД
.png)
Текст для самостійного диктанту
Перепишіть текст, розкриваючи дужки та обираючи правильний, на вашу думку, варіант написання слова.
Приберіть навскісну лінію, яка означає павзу при диктуванні. Поставте на її місці необхідний розділовий знак.
*****
Дора/ її рідна сестра, мені ж/ тітка/а дядькові (д,Д)енису/ дружина. Сестрина скнарість давно стала вдячною темою для матери(нн,н)их голосінь. (По)базарувавши в місті/ вона виходила на колодки (і,й) пр(и,е)скіпливо пер(и,е)раховувала/ що ві(т,д)везла с(и,е)стрі (у,в) гостинець і чим їй о(дд,д)ячила зажерлива Дора// (с,з)воруш(е,и)на думками про власну щедріс(ь)ть/ мати приголомшувала бабів мішками картоплі/ капусти/ полови/ рукавчиками маку/ квасолі/ сушні та крохмалю...
— А від сестри маю отаке(н,нн)у дулю! / гукала (з,с)пересердя мати й згортала з чорних/ рубцюватих/ ніби вельвет/ пальців однорогу маківку.
Сусіди/ базаруючи/ здибувалися в місті з Дорого й ревно переказували їй матери(нн,н)і наріка(нн,н)я/ на що тітка ро(с,з)палювалася/ махала білим ридикюлем і перелічувала майже нові ю(п,б)ки/ кофти й Денисові штани/ які вона віддала// банки варе(нн,н)я/ компоту/ булки/ ос(е,и)ледці/ бублики/ цукор/ дріжджі/ що попливли з її щедрих рук у Пакуль до ненажерливого/ невдячного рота отої кугутки/ отої тринькачки/ яка (не)знає ціни заробленій копійці/ якій здає(тьс,ц)я/ що в місті гроші самі ростуть/ наче на вербі в її городі груші.
Якийсь час сестри перебували в стані «холодної» війни/ і ми з матір(’ь)ю/ привозячи на ринок картоплю чи яблука/ десятою дорогою обминали вулицю/ де мешкали Солом’яники. Це мені (не)вельми подобалося/ бо в хаті тітки Доріг/ відколи вона торгувала в пивниці/ (не)переводилися солодощі. (Най)частіше нас пригощали какао з молоком і цукристими рогаликами/ що похрускували на зубах/ і місто з ра(н,нн)ього дитинства мрійно пахло мені звар(е,и)ним на молоці какао. Але минав тиждень(-)другий/ сестри наче випадково здибувалися на базарі чи в пивниці/ кидалися одна одній в обійми/ цілувалися й плакали від зворуше(н,нн)я та щас(ь)тя/ заливаючи міс(ь)кі вулиці потоками сліз/ аж бідним городя(нн,н)ам доводилося декілька днів по тому плавати в човнах (і,й) ночвах.
(За В. Дроздом).
І курс
Усний докладний переказ
тексту публіцистичного стилю
з
творчим завданням
Феномен Агатангела
Кримського
Хто він був, цей великий чоловік? Чим він
особливий у цьому світі? Цей кволий тілом чоловік ніби прийшов до нас із тих
міфічних часів, коли жили на землі велетні. Поезія оригінальна переплітається з
поезією перекладною (переклади великих, світової слави поетів); оригінальні
оповідання; перший в українській літературі філософський роман («Андрій
Лаговський»); глибока зацікавленість в орієнтальній (народів Сходу) та
українській філології та історії. Під його егідою виходив найкращий російсько-український
словник; сотні статей, томи наукових розвідок... «Незвичайна поява»,— сказав
про Агатангела Кримського Франко. Біографія Кримського складна. І трагічним був
кінець життя — його, академіка, знаного в багатьох країнах, на початку Другої
світової війни вивозять з України в ешелоні заарештованих на схід, а в 1942
році він помирає десь у Казахстані, там і ховають його в братській ямі.
Лишилося жити те, що він написав. Бо серце, як казала його приятелька, в котру
він був безнадійно закоханий, Леся Українка, має «те, що не вмирає».
Цей чоловік знав близько шістдесяти мов,
був одним із найбільших світових учених з орієнталістики (сходознавства). Свої
сходознавчі праці писав українською мовою, був патріотом свого краю. Належав до
гурту наших енциклопедистів, які з’явилися в кінці XIX — на початку XX століття
і до яких належали Іван Франко, Борис Грінченко, Михайло Грушевський, Осип
Маковей, Гнат Хоткевич.
З одного боку, Кримський — академічний
вчений, з іншого — чутливої вдачі екзотичний поет, чиї вірші призначені для
людей з тонкою душевною організацією. Ті вірші такі тендітні, як пелюстки, що
от-от мають зав’янути. Проте залишилися жити. Збірка «Пальмове гілля» виходила
частинами — у 1901 році, 1908 та 1922. Ті вірші — це безупинне шукання людини.
Кримському близькі були твори С. Руданського, із яким
він відчував психологічну спорідненість (не з гумором, а саме з ліричною
поезією) — недаремно А. Кримський збирав розпорошену після ранньої смерті поета
творчість С. Руданського і готував до друку у Львові семитомне видання.
А. Кримський — інтелігент двадцятого
століття, століття напруженого, динамічного, нервового. Це відбилося па його
поезії, па його прозі. У ньому бореться поет і вчений. Перемагає останній.
Закінчив Інститут східних мов та Московський університет. Тридцятилітнім він
уже професор. Поліглот, світовий учений. «Дивне діло та філософія,— писав він,—
ніколи ніяка наука не могла заволодіти цілою моєю істотою так сильно, як вона;
філософія тая має якусь таку силу, що може поглинути геть усю натуру людини і
не полишити місця нічому іншому». Самий лише перелік його праць зайняв би не
один десяток сторінок. Тут дослідження зі східної історії, філософії та
етнографії, з історії мусульманства, ісламу, тритомна «Арабська література в
нормах і зразках», віршовані українські переклади з арабської лірики, двотомна
«Історія Туреччини та її літератури» і багато іншого. Кримський — автор праць з
української фольклористики, етнографії, дослідник староруської та слов’янських
мов. Він був членом багатьох наукових товариств — українських та чужоземних.
Після 1918 року він працює в Українській академії наук, очолює арабо-іранську
кафедру, працює незмінним секретарем Академії.
У праці минуло все його нелегке життя —
праці, по-справжньому подвижницькій. Тільки у праці він бачив сенс свого життя,
тільки праця давала йому справжній життєвий спокій і злагоду.
З портрета дивиться на нас Агатангел
Кримський: вишукане інтелігентне обличчя, короткозорі очі, що ховаються за
окулярами з малими скельцями. Ці очі прочитали за свій вік безліч сторінок на
безліку мов, вони прозирали століття, культурне життя живих і мертвих народів.
Це очі ніжного й тонкого поета, котрий умів так захоплено дивитися на світ і
природу, яку любить, розуміє її і ставиться до неї, як до живої одухотвореної
істоти. Ось він, незвичайний ерудит-учений, добрий прозаїк та блискучий
перекладач, стоїть перед нами сьогодні, і ми не можемо не бути вдячними за те,
що він у нашій культурі був, блукаючи по нетрях культур далеко чужоземних, і на
своїй скромній батьківщині, бо він цю батьківщину любив, бо задля її слави
працював, бо задля неї сили своєї не шкодував.
(За В. Шевчуком)
2. Творче завдання: Дайте розгорнуту відповідь на питання: які
роздуми викликала у вас ця біографія?
СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ 13 ТВОРЧИМ ЗАВДАННЯМ
ІІ курс
Чи усвідомлюємо ми ВЛАСНУ ІСТОРІЮ?
Творче завдання: доповнити текст власними міркуваннями про культурну самобутність українців.
Коли від опису природи переходити до наміру відсмикнути завісу перед картинами історії, рука не зважується. Занадто різкий контраст, відомий не тільки з поезій Шевченка: він став неначе прокляттям — вікові страждання народу серед розкошів природи, на цій родючій землі. Кожному, хто намагався чи намагається осмислити українську історію, це — наболіла тема. Гірко усвідомлювати, що народ протягом століть так і не зміг скористатися своею перевагою, яка потребує, здавалося б, зовсім небагато: стати господарем у власній хаті. Але задля того народ мусить засвоїти розуміння себе як суб'екта історії, виробити (через свою культурну еліту) основу для своєї єдності, збагнути, що його життєвий світ (культурна самобутність) — це не просто забаганка поетів, а основа його здатності бути самим собою. I сьогодні він у переважній своїй більшості ще не збагнув цих простих істин — істин, що їх інші європейські народи засвоїли у XVIII—XIX ст. Історія для українського народу — це щось, що вривалося в життя людей як стихія, як стороння і чужа сила. Можна, звичайно, вказувати на періоди творения історії, зведення будови, що значила культурний простір: коли люди здатні були і будувати, і захищати свій «дім буття». Досить хоча б згадати Петра Могилу і його академію чи культурний ренесанс першої чверті XX ст. Але переважно, і протягом кількох останніх століть, українська історія — це натиск чужих подій і сил, що розсікали будь-які успадкування, будь-яке будування. Ніяк не могло з'явитися простору, означеного вартостями, коли слово «вартість», усупереч його иайближчій етимологіі, слід би розуміти як споріднене з «вартою»: з тими символами, що значать культурну ідентичність з оберегами, що захищають народ від розмивання, від зникнення. Без таких оберегів народ стає глиною, яку місить історія, виліплюючи потвори і привиди. На вітрах, які женуть людей у безвість, очманілих, бездомних і безликих. I чути лише гвалт і прокльони. Все ж у цьому відношенні історія українського народу не є винятком; список трагедій інших етносів був би занадто довгим. Але скарги на історію та звинувачення сторонньої сили не означує нової перспективи виходу із зачарованого кола. Тут безсиле і відсікання історії, яку «не можна читати без брому» (бо забуття не є ліками), і постійне повернення до болю як кінцевої зупинки. Тільки знаходження нової життєвої перспективи у прийнятті та пошануванні духовних вартостей, які б стали складником національної самосвідомости, робить минуле джерелом сучасного смислу (хоча аж ніяк не виправдовує жахів минулого). Доки народ не відчуває сили здійснювати історичні вибори, залежні від нього самого, доки він не наповнив сенсом своє сучасне існування, він буде повертатися в страхіття минулого як щось самодостатне в його безвиході. Бо це минуле живе в сучасному. Безперечно, що й сьогодні буттю деяких малих етносів, навіть добре згуртованих на основі спільної культури, може загрожувати смертельна небезпека від сильніших чужинців (чеченці тільки перший, але не єдиний приклад). Але українці не є малим народом, який не міг би себе захистити. Понад те, вони, як інші народи, що зазнали в минулому фізичного геноциду та культурної асиміляції, могли б стати впливовою силою у міжнародних взаєминах у захисті загрожених етносів. I ця етнічна перспектива надала б певного сенсу пережитим у минулому трагедіям. Могла б, якщо би питания збереження культурної ідентичности (певною мірою, навіть фізичного виживання) не стояло і сьогодні перед українцями. (529 сл.) (За М. Рябчуком)
Текст для письмового переказу з української мови
ІІІ курс
МИ Є НАРОД
Ми, українці, були народом, коли, об’єднавшись, відбивали чужинецькі навали, коли ставали під козацькі прапори Богдана Хмельницького і освячували гайдамацькі ножі в Холодному Яру. Ми підносилися до рівня великого європейського народу у філософії Григорія Сковороди і геніальній поезії Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, у музиці Миколи Лисенка та творчості театру корифеїв. Ми демонстрували світові могутній інтелект народу у відкриттях наших учених: Володимира Вернадського, Миколи Кибальчича, Віктора Глушкова.
І ми, українці, переставали бути народом, догідливо сплачуючи данину ординським ханам та всіляким іншим завойовникам, терплячи наругу й знущання над собою, своєю вірою, культурою, дозволяючи принижувати власну людську й національну гідність різним зайдам. Ми втрачали високе звання народу, коли приречено схиляли голови перед тиранами, оспівуючи чужих вождів і власних манкуртів.
Усе, усе фіксується на скрижалях історії. Усвідомлення себе як народу завжди надавало нам сили і здобувало нам перемоги. Коли ж ми переймалися рабською психологією, підставляючи зігнуті спини під канчуки, ми неминуче зазнавали поразки. Покірливо дозволяючи вигрібати останні зернинки з убогих хатніх закутків, прирікаючи своїх дітей і себе на голодну смерть, ми ставали безликою сірою масою. Такою ж невиразною, за сучасною термінологією, зомбованою масою виглядали й учасники мітингів, які вимагали страти «ворогам народу». Але ж у тих списках значилися й наші улюблені письменники, композитори, артисти, вчені з європейською славою! Свідомо перетворюючи свій народ на агресивний натовп, влада з його ж таки благословення знищувала тих, наймудріших, найталановитіших, найсміливіших, яких вона найбільше боялася.
То була не тільки наша трагедія, а й наша ганьба. Зазнаючи поразок, ми втрачали все: гідність і державу з Богом даною назвою Україна. Ми ставали в кращому разі Малоросією, а то й Хохляндією, більшість якої вражена вірусом меншовартості.
Уроки історії необхідно пам’ятати й робити висновки. Від летаргічного сну ми пробудилися, здобувши незалежність, випроставшись нарешті на повний зріст і на весь світ заявивши, що таки є народом!
Ми в центрі Європи, і нас п’ятдесят мільйонів. На кожного жителя ми вже вирощували по тонні зерна, і тепер воно має бути нашим. Так само, як цукор. Так само, як чавун, сталь, вугілля і кораблі, побудовані на наших заводах. Усі ми, такі різні, стали єдиними в прагненні реалізувати мрії багатьох попередніх поколінь наших співвітчизників.
Романтично настроєні, щиро переконані в справедливості власних намірів, ми спершу й не помітили, що плодами нашої незалежності насамперед спритно скористалися ті, про яких геніальний Франко писав: «Ти, брате, любиш Русь, як хліб і кусень сала».
Кожному з нас хочеться, аби якнайшвидше ми подолали соціальні негаразди і вийшли нарешті на стовпову дорогу розвитку. Ми є великий народ і маємо пам’ятати це. У наших руках доля Вітчизни, її теперішнє й майбутнє.
Ми маємо головне історичне завоювання – незалежність.
(430 слів) (За О. Глушком)
Завдання
1. Перекажіть ту частину тексту, сказане в якій викликає у вас найсильніші почуття.
2. Додайте до роботи творчу відповідь на питання: Що для вас особисто значить
"Незалежність"? Чи замислюєтеся ви про теперішнє та майбутнє України?
Текст для письмового переказу з української мови
І курс
ГЕТЬМАН-ВИГНАНЕЦЬ
Вдалині
мліло місто, і чернець рушив до нього. Це був Карлополіс – резиденція
шведського короля. У приймах у нього – український гетьман-вигнанець Пилип
Орлик, який недавно повернувся з недобитим військом з-під Білої Церкви.
Монах
чув, що вісім полків драгунів кинув цар Петро на армію Орлика. Коли ж
відступили царські воїни, то рушили на своїх козацькі загони гетьмана
Скоропадського. Вони й розбили армію Орлика.
Поспішив
тоді Орлик у Карлополіс і спитав короля, де
його допомога? Король же спитав Орлика, де Мазепи скарб, за який мали
закупити зброю… «Ось де», - показав Орлик на козацький базар за наметами: там
товпилися турки, татари, купуючи в запорізьких лицарів похідні обладунки, щоб
козацтво мало за що з’їсти хліба й випити за колишні перемоги.
Безнадія
огортала від цих торгів. Якийсь нетяга скручував шаблю з дамаської сталі в
колечко, відпускав, і вона випорскувала в повітря з дзвінким зойком. Турок брав
шаблю, змахував нею, перерубуючи кінську волосину, потім забирав, кидаючи
продавцеві монету. Інший козак клацав язичком пістоля й прицілювався в яструба,
стріляв – і яструб падав додолу. Козак забирав монету й квапився до шинку. А
там гармаші вже пропивали виторг за гармати: гуляй душа без кунтуша!
Чернець
схопив голову в руки: невже завершує козацтво у безслав’ї свою славну історію?
Все траплялося на козацькому віку, але ніколи не продавав козак зброї… Що він
купить на ті, що залишаться після шинку, гроші – ярмо?!
Монах
стояв на порозі гетьманської світлиці й придивлявся до невисокого чоловіка –
вірного побратима гетьмана Мазепи, що на вигнанні сам гетьманом став. Пилип
Орлик у черкесці, ботфортах, з лисуватим тім’ям, зсутулений у плечах, стояв біля вікна і дивився
на базарний збрід.
Повернувши
голову на скрип дверей, гетьман побачив монаха, показав рукою, щоб присів.
Гість подумав, що Орлик безсилий, щоб, як Христос, розігнати міняйлів нагайкою.
Не може, бо козаки, озлоблені поразкою під Білою Церквою, здатні розірвати
гетьмана на шматки.
Зазирнувши
у вічі Орликові, монах спитав:
-
Чому не вийдеш до козаків, які спродують зброю разом зі своєю честю?
Поник
гетьман, довго мовчав, потім мовив:
-
Замість перемоги в бою я дав людям іншу цінність. Вона сьогодні може здатися
безвартісною, та колись вивищить нашу націю серед народів… Я дав українському
народові найсправедливіший Закон – «Конституцію прав і свобод Запорозького
війська», за яким вони мають право судити навіть мене. Ним я дав право кожному
бути вільним від страху залежності. Бо тільки вільні люди зможуть створити
вільну державу! Завтра з новим Законом ми визволимося, і тоді лицар своєї зброї
не продасть!
Чернець
відчував, як у душі проколюється паросток надії, задля якої варто жити і страждати.
-
Візьми мій Закон, - Орлик подав монахові списаний дрібною в’яззю пергамент, - і
проповідуй слова його правди!
Чернець
узяв сувій, подався до виходу, та на порозі спинився і спитав:
-
Ви збираєтесь далі воювати, пане
гетьмане? Вірите в перемогу?
-
Ні, - сказав гетьман, і ченцеві стало впевненіше від того, що не почув
бравадної олжі. – За свого життя не діждусь перемоги. Така склалась у світі
кон’юнктура. Та мусимо знати наші законні права, бо інакше наше право стане
незаконним. Мусимо щодня вселяти в людей віру у власний Храм на своїй землі.
Іди його шукати!
(495 слів) (За Р. Іваничуком)
◊ Запам'ятайте лексичне значення слів
резиденція (місцеперебування глави
держави, уряду або осіб, які займають високі державні посади),
драгуни (воїни кавалерійської частини
царської армії),
обладунки (військове
спорядження воїна),
черкеска (старовинний
верхній чоловічий одяг із сукна з прорізами і відкидними рукавами),
ботфорти (чоботи з розширеними
халявами),
в’язь (застаріле
декоративне письмо, у якому окремі літери і слова зливаються в суцільний
орнамент),
кон’юнктура (обстановка,
що створилася).
Текст для письмового переказу з української мови
І курс
ГЕТЬМАН-ВИГНАНЕЦЬ
Вдалині
мліло місто, і чернець рушив до нього. Це був Карлополіс – резиденція
шведського короля. У приймах у нього – український гетьман-вигнанець Пилип
Орлик, який недавно повернувся з недобитим військом з-під Білої Церкви.
Монах
чув, що вісім полків драгунів кинув цар Петро на армію Орлика. Коли ж
відступили царські воїни, то рушили на своїх козацькі загони гетьмана
Скоропадського. Вони й розбили армію Орлика.
Поспішив
тоді Орлик у Карлополіс і спитав короля, де
його допомога? Король же спитав Орлика, де Мазепи скарб, за який мали
закупити зброю… «Ось де», - показав Орлик на козацький базар за наметами: там
товпилися турки, татари, купуючи в запорізьких лицарів похідні обладунки, щоб
козацтво мало за що з’їсти хліба й випити за колишні перемоги.
Безнадія
огортала від цих торгів. Якийсь нетяга скручував шаблю з дамаської сталі в
колечко, відпускав, і вона випорскувала в повітря з дзвінким зойком. Турок брав
шаблю, змахував нею, перерубуючи кінську волосину, потім забирав, кидаючи
продавцеві монету. Інший козак клацав язичком пістоля й прицілювався в яструба,
стріляв – і яструб падав додолу. Козак забирав монету й квапився до шинку. А
там гармаші вже пропивали виторг за гармати: гуляй душа без кунтуша!
Чернець
схопив голову в руки: невже завершує козацтво у безслав’ї свою славну історію?
Все траплялося на козацькому віку, але ніколи не продавав козак зброї… Що він
купить на ті, що залишаться після шинку, гроші – ярмо?!
Монах
стояв на порозі гетьманської світлиці й придивлявся до невисокого чоловіка –
вірного побратима гетьмана Мазепи, що на вигнанні сам гетьманом став. Пилип
Орлик у черкесці, ботфортах, з лисуватим тім’ям, зсутулений у плечах, стояв біля вікна і дивився
на базарний збрід.
Повернувши
голову на скрип дверей, гетьман побачив монаха, показав рукою, щоб присів.
Гість подумав, що Орлик безсилий, щоб, як Христос, розігнати міняйлів нагайкою.
Не може, бо козаки, озлоблені поразкою під Білою Церквою, здатні розірвати
гетьмана на шматки.
Зазирнувши
у вічі Орликові, монах спитав:
-
Чому не вийдеш до козаків, які спродують зброю разом зі своєю честю?
Поник
гетьман, довго мовчав, потім мовив:
-
Замість перемоги в бою я дав людям іншу цінність. Вона сьогодні може здатися
безвартісною, та колись вивищить нашу націю серед народів… Я дав українському
народові найсправедливіший Закон – «Конституцію прав і свобод Запорозького
війська», за яким вони мають право судити навіть мене. Ним я дав право кожному
бути вільним від страху залежності. Бо тільки вільні люди зможуть створити
вільну державу! Завтра з новим Законом ми визволимося, і тоді лицар своєї зброї
не продасть!
Чернець
відчував, як у душі проколюється паросток надії, задля якої варто жити і страждати.
-
Візьми мій Закон, - Орлик подав монахові списаний дрібною в’яззю пергамент, - і
проповідуй слова його правди!
Чернець
узяв сувій, подався до виходу, та на порозі спинився і спитав:
-
Ви збираєтесь далі воювати, пане
гетьмане? Вірите в перемогу?
-
Ні, - сказав гетьман, і ченцеві стало впевненіше від того, що не почув
бравадної олжі. – За свого життя не діждусь перемоги. Така склалась у світі
кон’юнктура. Та мусимо знати наші законні права, бо інакше наше право стане
незаконним. Мусимо щодня вселяти в людей віру у власний Храм на своїй землі.
Іди його шукати!
(495 слів) (За Р. Іваничуком)
◊ Запам'ятайте лексичне значення слів
резиденція (місцеперебування глави держави, уряду або осіб, які займають високі державні посади),
драгуни (воїни кавалерійської частини царської армії),
обладунки (військове спорядження воїна),
черкеска (старовинний верхній чоловічий одяг із сукна з прорізами і відкидними рукавами),
ботфорти (чоботи з розширеними халявами),
в’язь (застаріле декоративне письмо, у якому окремі літери і слова зливаються в суцільний орнамент),
кон’юнктура (обстановка,
що створилася).
Підручники з української мови
1. Підручник - Українська мова 10 клас, рівень стандарту, 2018 / О. Авраменко
2. Підручник - Українська мова 11 клас, рівень стандарту, 2019 / О. Авраменко
https://pick.net.ua/ru/11-class/2693-ukrainska-mova
*********************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************
Теми уроків за програмою
Українська мова 10 клас
Українська мова 11 клас
*********************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************
Онлайн-уроки української мови для 10 класу, рекомендовані МОН України
*********************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************
*********************************************************************************************************************************************************************************************************************************************************
Лікбез з української мови
Урок №2
Урок №3
Урок №4
Урок №5
Урок №6
Урок №7
Урок №8
Урок №9
Урок №10
*********************************************************************************
Коли треба мовна довідка, словник, підручник -
у нагоді стане Лінгвістичний портал.
Лінгвістичний портал http://www.mova.info/
https://ippo.kubg.edu.ua/ekspres-uroky
Немає коментарів:
Дописати коментар