Чуєш, люба! Вчора я відпустив своє кохання. Воно довго й ображено стояло під дверима, а потім пішло.
Серце стислось від холодного жаху. Світ зник. Війнуло холодом. Густа кров протислась крізь скроні. Раз, два, три... Серце билось у вузьких коридорах безвиході.
Я знову жив. Без кохання.
Вчора бачив його. Під твоїм вікном. Воно стояло тихе й змарніле.
Не жени його, люба! Бо куди ж йому ще?! Скоро воно стане зовсім прозорим, а одного разу зникне у першому промені сонця.
А я, я так і живу. Без Кохання й без Тебе.
Тепер я напевне знаю, що вранці сходить сонце, а ввечері — місяць...
