Естет українського слова

Микола Зеров – один з найяскравіших талантів українського пореволюційного письменства, людина франківського взірця, всеосяжний гуманітарій, поет, критик, перекладач, історик і теоретик літератури, педагог, лідер «неокласиків», натхненник багатьох унікальних видань.

 130 років від дня народження 

українського поета і літературознавця

Доля Миколи Зерова трагічна – на сорок п’ятому році життя, у квітні 1935 року, був заарештований і звинувачений (яка жахлива нісенітниця!) в керівництві терористичною підпільною організацією. Далі – Соловки.
     Судячи з довідок, що видані (одна – його батькам, друга – його дружині), існувало дві дати смерті Зерова – 1937-й і 1941-й рік. Сьогодні на підставі останніх документів можна точно твердити, що Зеров був розстріляний у Соловецькій тюрмі 3 листопада 1937 року. Другу дату «неясного» загину придумали ті, хто намагався і намагається ще й нині замести сліди страхітливих злочинів сталінського режиму...
     Обтяте енкаведистською кулею високе й шляхетне життя почалось у містечку Зінькові на Полтавщині, де в сім'ї вчителя 26 квітня 1890 року народився хлопчик Микола, найстарший, але, до речі, не єдиний інтелектуал у численній – шестеро дітей – родині Зерових. Його брат Дмитро став знаменитим ботаніком, академіком АН УРСР, а брат Михайло – відомим поетом і редактором, що по війні жив на еміграції й підписував свої твори псевдонімом Орест.

Родина Зерових, 1918 р. Стоять: Дмитро, Михайло, Костянтин, Олена. Сидять: Євгенія (перша дружина Дмитра), Кость Іраклійович, Марія Яківна, Микола. Малі діти: Георгій, Валерія

     Діди поета по батьківській лінії – чернігівці, з ніжинської округи, а мати – родовита полтавка. Початкову освіту Зеров здобуває в Зіньківській школі та в Охтирській гімназії. З 1903 року вчиться в Київській першій гімназії, яку закінчує 1908 року. Тут, а пізніше на історико-філологічному факультеті Київського університету, майбутній письменник одержує фундаментальні знання античних та європейських мов і літератур, що вплинуло на формування його поетичного обдарування, а також на вироблення його особливого методу при аналізі й вивченні української художньої писемності.
     Після закінчення університету (1912 рік) Зеров працює вчителем Золотопільської гімназії, але революційні події 1917 року застають його вже в столиці України, де він продовжує педагогічну діяльність і водночас включається в бурхливий процес відродження української культури.

Феномен Зерова-поета, незважаючи на його класицизм, «книжність», культурологічну основу, на ілюзорну відірваність від пекучих проблем дійсності 20-х і 30-х років, треба шукати якраз у його зовсім не класицистичнім, щемливо-інтимнім сприйнятті світу та в нещадно правдивій характеристиці, яку він дав сталінській добі. Як справжній ясновидець і пророк, він відчув її наближення і вже 1922 року писав:

Там диким цвітом процвіла любов,
І все в крові — шоломи і тіари.
А з водозбору віщуванням кари
Гримлять громи нестриманих промов..
Йоханаан!.. Не ясний шум дібров —
В його словах пустиня і пожари.
І Саломея!.. Ще дитя (дитя!),
А п’є страшне, отруєне пиття
І тільки меч та помсту накликає.
Душе моя! Тікай на корабель,
Пливи туди, де серед білих скель
Струнка, мов промінь, чиста Навсікая.
(«Саломея»).

Зеров мав виважену концепцію розвитку національної культури, за якою українська словесність – невід’ємна складова частина європейської культури, а кращі зразки здатні задовольнити найвимогливіший смак. На думку Зерова, «культурним орієнтиром» для України має стати величезний європейський мистецький фонд. Це положення поет відстоював і в своїх статтях та публічних виступах під час літературної дискусії 1925-1928 років, і в численних висококваліфікованих перекладах, і, звичайно, в оригінальній ліриці.

     Власна поетична спадщина Зерова порівняно невелика. Тривалий час лише близькі друзі знали, що глибоко ерудований критик і літературознавець, талановитий лектор і визнаний авторитет серед перекладачів до того ж і поет. Після виходу в світ у 1920 році книжок «Антологія римської поезії» і «Нова українська поезія» та їхнього визнання з'являється збірка оригінальної лірики «Камена» (1924). «Дух класичної простоти, по-парнаському піднесене почуття, глибоке проникнення у філософську сутність буття, вишукана мова, високоверсифікаторська майстерність» поезій цієї збірки – все це вражало читачів. З-поміж великої кількості захоплених відгуків наведемо один, що належить Євгенові Маланюку: «...Такого підручника смаку і стилю, такої скарбниці слова, такого пам’ятника культури мови – нам може позаздрити не один нарід».

Для того, щоб із зеровською об’єктивністю та врівноваженістю оцінити Зерова, нам потрібні ще знання, які відкриються лише тоді, коли вивчена буде у всіх взаємозв’язках сьогодні затемнена ще історія української культури на тлі розвалу царської імперії 1917 року, історія творчої інтелігенції, із середовища якої міг вийти й вийшов універсальний, але розтоптаний, а тому явлений лише на міру таланту геній Миколи Зерова.

     Та одне можна сказати вже нині: він був незалежний, він прагнув служити ідеалові гармонії в суспільстві, він володів пам’яттю тисячоліть і мусив трагічно зійти зі сцени, бо час, відпущений йому на життя, вшановував підлабузництво, встановлював ідеал раба та безпам’ятного манкурта. Але настала інша пора. І сам вихід у світ творінь Зерова є знаком перемоги світла над темрявою, радісним і велемовним фактом незнищенності доброти, мудрості, правди.

Джерело: https://nubip.edu.ua/node/75577

Він будував "собори наших душ"...

3 квітня - річниця від дня народження Олеся Терентійовича Гончара – українського письменника, критика,  інтелектуала, громадського діяча, патріота.

Цікаві факти про Олеся Гончара

 *Народився в селі Ломівка в родині Терентія Сидоровича та Тетяни Гаврилівни Біличенків.

 *Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, його забрали на виховання дід і бабуся.

*Олександр Біличенко 1927 року при вступі до школи був записаний як Олесь Гончар. 

*У вересні 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського державного університету. Після переїзду до Києва, вже ставши знаним письменником, він щороку навідувався до Ломівки – ховався тут від гамору міста і телефонних дзвінків, відшліфовував твори. Привозив сюди в гості й своїх іменитих друзів. 

*В житті письменника було чотири жінки-берегині: мама, Тетяна Гаврилівна Гончар-Біліченко, бабуся Прісина, сестра Шура та дружина. Мама, бо подарувала йому життя. Бабуся, бо казками, народними піснями, молитвою, любов’ю замінила Олесеві матір. Сестра, бо лікувала не тільки Олеся, а й всіх молитвою і словом. Дружина, Валентина Данилівна (Мала) Гончар, — мужня жінка, вона ніколи не скиглила, ніколи не жаліла себе, в неї «ніколи нічого не болить», була сильною особистістю, за що й припала до серця юного письменника.

 *Найприкріший факт: на 50-річний ювілей Олесь Гончар отримував не слова привітання і подарунки, а погром його славетного «Собору».  Саме багатостраждальний «Собор», як не дивно, пришвидшив одержання селянами паспортів. 

*Перше відображення трагедії Голодомору в радянській художній прозі – не повість «Марія» Уласа Самчука, як донині вважали, а «Стокозове поле» 23-річного Гончара!

 *Відповідь на питання чому письменник не переїхав у комфортніше житло, що йому пропонували, і чому його поява у видавництві призводила до паніки дівчат-друкарок, можна прочитати у останньому, дванадцятому розділі «Собор із «Собору», або Подорож Олеся Гончара до Мадонни». Олесь Гончар вів свій «Щоденник», у якому записував всі свої потаємні секрети.

 *Твори Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова. 

*Нагороджений багатьма орденами та медалями. 

Джерело: http://dovidka.biz.ua/oles-gonchar-tsikavi-fakti/ 

Довідник цікавих фактів та корисних знань